Київ у вогні. Частина перша. "Оборона" [ Редагувати ]

Це - звичайні кияни. Зі своїми буденними турботами, радощами та надіями. Когось цікавить більш висока зарплата, когось - більше престижне житло. Але жодному з них навіть на думку не спаде, наприклад, шукати шматок хліба або стакан пшона. З ризиком для життя, на всю сім'ю, купити на останні копійки або виміняти на стареньке пальто чоловіка. На бабусине намисто. На останню ковдру. Звісно, сьогодні - супермаркет поруч. А якщо без супермаркету? Якщо до Вінниці? Пішки? За 300 кілометрів? Без жодної гарантії повернутись додому живим, з одним бажанням - щоб не відібрали останні крихти, щоб не потрапити під облаву або не залишитись на тротуарі з кулею у голові та приколотим папірцем "Йшов о п'ятій хвилині на восьму"...

65 років тому такі ж, звичайні кияни мали зовсім інші проблеми. Саме стільки, день у день, минуло з тих часів, коли почались оті страшні два роки окупації Києва німецькими військами.

 "22 июня, ровно в четыре часа..."

Цей народний шлягер, складений 41-го року на мотив "Синего платочка", що в свою чергу був привезений у 39-му з "визволеного" більшовиками польського Білостока джазом Єжи Петербурзького, з'явився якось сам по собі. І перші ж слова пісні з документальною точністю змальовують початок війни, якою її побачив Київ. З легендарною німецькою пунктуальністю бомбардувальники "люфтваффе" о четвертій годині ранку скинули свій вантаж на заздалегідь визначені цілі - військові заводи та об'єкти, залізничні станції, подольські склади та гавань. Потужні вибухи на світанку були першими вісниками війни - і першими серйозними розчаруваннями шокованих киян, що беззастережно вірили радянській пропаганді. Дмитро Малаков - киянин, визнаний дослідник та знавець Києва, заступник директора музею історії Києва з наукової роботи, автор декількох унікальних книг з історії столиці України, детально пам'ятає цей сонячний та водночас страшний ранок.

Дмитро Малаков, дослідник та знавець Києва, заступник директора музею історії Києва з наукової роботи: "22 июня 1941 года. Прекрасное утро, на этот день был назначен большой спортивный праздник с открытием стадиона им. Хрущева - это нынешний спорткомплекс "Олимпийский". И вот на рассвете, а уже рассвело порядочно, Киева проснулся от взрывов немецких авиабомб. Мы тогда жили на Круглоуниверситетской, и из нашего окна была чудесная панорама на Бессарабку, на Университет, Владимирский собор, и в этом небе силуэты самолетов и разрывы зенитных снарядов. Они по пять стреляли. Отец проснулся, говорит - это учения, потому что наша пропаганда всегда говорила, что каждый пятый-десятый выстрел попадает в цель, а тут стреляют - и ни одного попадания. Потом уже позвонили знакомые с Подола, сказали, что война, упали бомбы".

Вибухи бомб розбудили, мабуть, усіх без виключення киян, серед них і Валентина Терно, автора книги "Растрепанные воспоминания о странном детстве". У роки війни Валентин разом із своєю родиною жив в районі Політеха - навпроти зоопарку, на вулиці Третій Дачній.

Валентин Терно: "Мы проснулись, а это четыре утра приблизительно, может, начало пятого, когда бомбили - все спали. И последовали два очень громких взрыва, буквально оглушительных - видимо, бомбы были сброшены очень большого калибра. Жители всех домов выскочили на Третью Дачную. Вскоре опять над головой пронеслись два самолета, и еще, видно, оказалось несколько взрывов в районе "Большевика" Был такой Костенко, он был ранен осколком, но не очень, так он принес первую весть буквально через час, что были сброшены бомбы на "Большевик" и разрушено - кто говорил один, кто - два цеха, и около 20 человек убиты. Потому что... там люди поняли, что никакие это не учения.

Офіційного повідомлення про початок війни громадяни СРСР дочекались лише опівдні - вождь усіх трудящих перебував у повній прострації, тому замість знайомого голоса Сталіна кияни почули не менш знайомий голос Молотова - народного комісара закордонних справ.

Дмитро Малаков: "Было первое сообщение о том, что началась война, только в 12 часов дня. Тогдашнего наркома иностранных дел Молотова. Наши простые люди, конечно, ощущали, знали еще задолго до 22 июня".

Валентин Терно: "Я был тогда как раз, тогда как раз был один на всю округу рупор - массовый, радиорупор у входа Пушкинского парка. Собралась огромная толпа, все окаменели. И восприняли, в общем-то без энтузиазма, со страхом. Понимали, что это не та победоносная финская кампания, или в кавычках добровольное присоединение западной Беларуси, Украины к СССР - победный марш в течение недели.

Того ж дня нарком важкої промисловості СРСР Серго Орджонікідзе невдовзі після телефонної розмови з директором завода "Більшовик" Аскольдовим застрелився. Сам Аскольдов з жінкою був репресований. Жителі Києва, звісно, цього не знали. Вони знали та бачили інше - відверту нахабність німецької авіації та повну безпорадність "захисників Вітчизни".

Цілком таємно. Зі спеціального повідомлення наркома держбезпеки УРСР Мєшика секретарю ЦК КПБ(у) Бурмистренко "Про реагування населення м. Києва у зв'язку з військовими діями" від 27 липня 1941 року:

Дроб'язко, літературний редактор видавництва "Рад(янська) школа": "...Вот я наблюдал, как летели немецкие самолеты - ровно, спокойно, нигде не нарушая строя. Вокруг них разрываются снаряды зениток, а они, не дрогнув, так же спокойно продолжают путь. Как на параде. Какая смелость, и, вместе с тем, какое презрение к нам, какая уверенность в своих силах. И в самом деле, если мы не могли справиться с какой-то Финляндией, то что уже говорить о немцах".

Середа, науковий співробітник музею ім. Шевченка: "...Вчера немецкие самолеты сделали налет на аэродром, где сбросили бомбы и улетели, наши же дурни, артшкола и еще некоторые части начали было бить по своим самолетам...У нас не подготовлено ничего, неорганизованность кругом. Как можно было пропустить самолеты на Киев?!"

І підпис - "Меры в отношении антисоветских элементов принимаются. Народный комиссар государственной безопасности Мешик". Можна лише уявити, що то були за заходи - по відношенню до людей, що, не замислюючись про можливі наслідки, говорили один одному страшну правду.

В той час, коли НКВС займався киянами, "люфтваффе" зайнялось НКВС. Однією з перших цілей "Юнкерсів" були казарми 227-го полку Наркомату Внутрішніх Справ.

У цьому будинку на Печерську, на вулиці Щорса, досі знаходиться частина Внутрішніх військ МВС України. На плацу - бузковий кущ, який посадили бійці просто у воронці від вибуху німецької бомби. Це, мабуть, найунікальніший пам'ятник подіям 22-го червня, що досі зберігся. 227 -й полк, до речі, у вересні 41-го вів відчайдушні бої, забезпечуючи прикриття частинам Червоної Армії, що відступали. І чекісти свою задачу виконали. Озброєні табельними ТТ та наганами, ножами, дехто - гвинтівкою з купкою патронів. Жоден з них не відійшов назад. Вижили у цій м'ясорубці усього декілька бійців.

Однак з першого ж дня війни співробітники НКВС виконували і інші обов'язки - за фахом. Це отримання оперативної інформації щодо настрою киян, виявлення шпигунів, диверсантів та неблагонадійних елементів. Стосовно ефективності боротьби зі справжніми, реальними диверсантами - питання залишається відкритим. В архівних документах фігурує лише ОДИН німецький парашутист, що не назвав своє ім'я. Він був затриманий та розстріляний в середині липня. А ось боротьба із неблагонадійними елементами була більш результативною. І їх знищення - також. Просто в підвалах та дворах будівель НКВС.

Лише 6-го липня 1941-го року, згідно акту, у внутрішній в'язниці Київського управління НКВС було розстріляно 68 осіб. Без винесення вироку. Ще 24 особи - 11 липня, за телеграмою наркома держбезпеки Меркулова. Також без винесення вироку! Телеграми було більш ніж достатньо. Залишати в столиці ще Радянської України звинувачених за політичними статтями, петлюрівців, ОУНівців, антирадянських елементів було небезпечно, евакуювати - з точки зору чекістів, не мало сенсу, отже, кривавий конвеєр НКВС працював без зупинки. Як націоналіст, розповсюджувач панічних пліток та "антісовєтчік" проходив матеріалами держбезпеки геніальний кінорежисер Олександр Довженко, який дивним чином не потрапив до в'язниці.

2-го липня був заарештований улюбленець київської публіки, соліст Київського академічного театру опери і балету імені Шевченка, видатний бас Дмитро Донець. Він був звинувачений в націоналістичній пропаганді, петлюрівщині, поширенні пасквільних анекдотів. Особливо чекісти були вражені відмовою соліста опери виступити з радіопромовою до киян 22-го червня. У відповідь на цю пропозицію, за словами агента НКВС, він нібито брутально вилаявся и сказав - "Коли ж ви згинете". В результаті Донець Михайло Іванович, народний артист та кавалер ордена Трудового Червоного Прапора, був розстріляний без суду в липні 1941-го. Його жінка, відома українська співачка та педагог Марія Тессер, лише в серпні отримала повідомлення про смерть чоловіка у в'язниці з-за серцевого нападу. Серцевий напад Марія Тессер ледь не отримала сама, коли побачила напівзотліле тіло закатованого чоловіка, яке разом із сотнями інших дістали німці з підвалів НКВС на вулиці Іринінській.

В той же час Київ захлинався у шпигуноманії. Спантеличені кияни бачили замаскованого ворога ледь не в кожному перехожому - звісно, завдяки відпрацьованому рефлексу моментально реагувати на заклики пропаганди.

Дмитро Малаков, дослідник та знавець Києва: "Была шпиономания - страшно была развита. Видите, это было развито еще с 1937-го года, и только сказали, что враг не дремлет, и кругом шпионы - Боже мой, кого только не ловили".

Валентин Терно: "Все радиопередачи были забиты призывами к бдительности, чтобы все отлавливали так называемых шпионов. На улице Борщаговской, рядом с Третьей Дачной, толпа окружила какого-то старика, в сельском бриле, как сейчас помню, который вел корову. Откуда он взялся - никто не знает. И это было против него самой главной уликой - не здешний, к тому же, видно, был малограмотный, испугался, не смог сказать, как он здесь оказался. Ну его самые бдительные и назвали переодетым шпионом. А еще кто-то сказал - так корова, это ж тоже переодетый шпион. И этого рыдающего старика и ревущую корову потащили в оборонный пункт".

Тим часом справжні німецькі агенти, схоже, досить спокійно виконували свої завдання.

Цілком таємно. Зі спеціального повідомлення Управління НКВС по Київській області наркому внутрішніх справ УРСР Сергієнку "Про реагування населення м. Києва в зв'язку з військовими діями" від 6 вересня 1941 року:

"Проживающий по Большой Китаевской #125 Камполов Сергей Ильич в беседе с нашим источником рассказал: "Я у себя два дня держал немцев, переодетых в форму красноармейцев. Они ходили по городу Киеву, узнали все, что им нужно было, и ушли к своим. Мне они сказали, что за такую услугу они меня хорошо вознаградят, и вот я жду - не дождусь, когда они возьмут Киев".

Безперечно, це поодинокий випадок. Більшість киян все ж таки чекали зовсім на інше - рішучий опір окупантам... або евакуацію. В той час, коли кваліфіковані інженери, спеціалісти, вчені, співробітники інститутів - і, звісно, партійні бонзи в першу чергу - від'їжджали разом з родинами до тилу, сотні тисяч киян були мобілізовані до Діючої армії або ж ставали до лав добровольців.

Дмитро Малаков, дослідник та знавець Києва: "Цифры: до войны в Киеве было 930 тысяч населения, в действующую армию пошло 200 тысяч, 325 тысяч было эвакуировано на восток - таким образом, в Киеве осталось где-то 400...450 тысяч населения, меньше половины.

Поспіхом створювались так звані "винищувальні батальйони" - воєнізовані формування робітників та студентів. Ці вимушені заходи не мали особливого успіху - озброєння та вишкіл цивільних осіб були, м'яко кажучи, недостатніми. Це можна побачити на прикладі комплектації робітничих батальйонів Кіровського, сьогодні - Печерського району:

Совершенно секретно. Из информации опергруппы Управления НКВД по Киевской области начальнику оперштаба НКВД УССР по борьбе с парашютными десантами генерал-майору Петрову о состоянии, вооружении и численности истребительных батальонов город. Киева.

Истребительный батальон Кировского района - 227 человек (охватывает центр города).

Разбит на взводы:  1 и 2 взводы- лагерь интуристов - 80 человек, 3 взвод  - деревообделочный комбинат  - 40 человек, 4 - 1-я гособувная фабрика  - 27 ,  5 и 6 - завод 393   - 80 -

"Батальон имеет оружие: 

Винтовок "МАУЗЕР" - 54 шт.       

Патрон. к винтовк. - 1150 шт.    

Пистолетов ТТ - 6 шт.         

Патрон. к ним - 56 шт.         

Гранат - 4 шт.                

Закреплено автотранспорта 2 автомашины (при штабе МПВО). Связь с батальоном осуществляется телефоном и нарочная. Телефон штаба батальона - 4-44-84.

Півсотні німецьких, ще часів Першої світової, гвинтівок, ящик патронів, 6 пістолетів та аж 4 гранати на 227 бійців - небагато. Плюс повна дезорганізованість, традиційна для Радянської армії відсутність зв'язку. Тим не менш винищувальні батальйони неймовірними зусиллями стримували атаки вермахту цілий місяць. В цей час Київ готувався до оборони - на вулицях будували барикади, встановлювали протитанкові "їжаки", у передмісті - рили траншеї, протитанкові рви. Не залишались осторонь й пересічні кияни - жінки, діти, старі. Усі, хто міг - робили свій внесок у боротьбу з ворогом.

Валентин Терно: "Тогда было брошено все население. И я с мамой ходил, сопровождал. Студенты, учащиеся институтов, ремесленники - фабзавучи. Рыли окопы, противотанковые рвы. Под бомбежками, кстати. Это далеко за пределами Киева - километров за... я помню, в сторону Святошина, а дальше километров 10-15, и это все пешком... Доезжали трамваем - 23 и 7, помню, ходил, а дальше пешком, со своими орудиями труда.

Кадрові частини Червоної Армії також чинили без перебільшення героїчний опір. 11 липня німецькі війська підійшли майже впритул до міської межі Києва. І ця, здавалося б, незупинна хвиля наштовхнулась на відчайдушний спротив Київського укріпрайону - легендарного КиУРу.

КиУР - це мережа бункерів, розрахованих на оборону Києва в разі нападу з заходу. Після анексії Радянським Союзом Західної України у 1939 році радянський кордон відчутно віддалився від Києва - і в зв'язку зі зміною політичної карти Київський укріпрайон був частково роззброєний, частково розформований, а будь-які натяки на необхідність підтримання його боєздатності викликали у керівництва Червоної Армії звинувачення у панікерстві.

 В результаті - атаки вермахту відбивались дезорганізованими загонами червоноармійців - без зв'язку, продуктів харчування, достатньої підтримки артилерії. Та навіть в таких умовах захисники Києва спромоглись зробити неможливе та небаченим спротивом зупинили на деякий час просування ворожих військ. На жаль, лише на деякий час. Київський укріпрайон німці все-ж таки подолали. А паніка в армії почалась ще до падіння КиУРу.

З наказу начальника охорони війскового тилу Південно-Західного фронту полковника Рогатіна # 0011 від 23 липня 1941 року:

...За время с 5 по 20 июля  заградительными отрядами штаба охраны войскового тыла фронта, сводными отрядами охраны войскового тыла Армий и другими частями войск НКВД задержано около 37:000 военнослужащих, двигавшихся с фронта, большое количество автомашин, вооружения, боеприпасов и снаряжения.

В результаті бездарного командування Ставки та впертості Сталіна особисто - величезна кількість частин Червоної Армії, що обороняли Київ, опинилась у стані, близькому до колапсу. Двома рішучими ударами німецькі війська розрубали червоні позиції і створили реальну загрозу того, що згодом історики назвуть "Київським котлом" - небаченого розгрому та приниження збройних сил СРСР. Весь Південно-Західний фронт разом з Військовою радою фронту, штабами, розпорошеними залишками військових частин метушився в цьому мішку. Під танковими ударами, атаками авіації, безперервними обстрілами. Тим не менш Сталін вперто наказував перетворити Київ у "другий Царіцин" та в могилу німецьких окупантів. Лише пізно ввечері 17-го вересня 41-го начальник Генштабу маршал Шапошніков від імені Ставки Верховного Головнокомандування дав усний дозвіл командуванню Південно-західного фронту залишити Київ та відійти до лівого берега Дніпра. Та було вже запізно - штаб Південно-Західного фронту втратив зв'язок із своїми арміями. Вночі, 18-го вересня заступник наркома внутрішніх справ Ратушний від імені наркома Сергієнко панічно телеграфував члену Військради Хрущову:

"Тов. Хрущеву из Киева. Создалась совершенно реальная угроза занятия Киева противником. Противник прорвал КиУР, район Мышеловка, подошел к окраине города. Части 37-й армии отходят, не оказывая достаточного сопротивления. В частях и армиях элементы разложения, измена. Две роты 1045-го стрелкового полка сдались в плен. 87-я, 146-я, 41-я стрелковые дивизии в результате боев понесли большие потери, остались малочисленными, не обеспечивающие оборону. Никакого пополнения резервов нет. По имеющимся данным в Военном совете штаб войск ЮЗФ попал в окружение и ожесточенную бомбардировку в Прилуках, потерял управление войсками и неизвестно где находится (...) Исходя из обстановки, Военный совет 37-й армии считает, что всякое промедление выхода из окружения к исходу суток 17 сентября, исключает возможность выхода. Со своей стороны считаю, что если не будет получена реальная помощь в течение ближайших часов, решение Военного совета правильным. Сергиенко"

Але було занадто пізно. Два дні потому штаб Південно-Західного фронту був знищений німецькими танками біля містечка Лохвиці на Полтавщині. Загинули командувач фронтом, Герой Радянського Союзу генерал-полковник Михайло Кирпонос, начальник штабу, відомий танкіст генерал-майор Василь Тупіков, інші високі армійські чини. Пастка спрацювала. Неймовірна кількість радянських солдатів та офіцерів опинились в залізних лещатах вермахту.

Дмитро Малаков, дослідник та знавець Києва:" В данном случае Киевская оборонная операция была огромной трагедией, потому что она не только забрала огромное количество человеческих жизней, но в окружении оказалось около 665 тысяч воинов Красной Армии, и это трагедия, одна из первых времен Второй Мировой.

За офіційними даними, у Київській операції 1941-го року людські втрати Червоної Армії разом з полоненими становили 616 тисяч 304 особи. Це 98% від загальної кількості військовослужбовців, що брали у ній участь. Такого, напевно, не було в жодній армії світу.

Такого результату не очікували навіть блискавичні поневолювачі Європи. Ви бачите сюжет, знятий німецьким фронтовим кінооператором у вересні 41-го під Києвом для щотижневого кіножурналу "Дойче Вохеншау". Бравурна музика, нескінченні колони полонених, танки з хрестами та солдати з посмішками на обличчях. Солдати, що сіють смерть. Ще півкроку - і вони принесуть її на вулиці Києва. Але про це -в наступній частині документального фільму "Київ у вогні".