Майданек [ Редагувати ]

Дим з квадратних коминiв крематорiю, люди-скелети, що згасають просто на очах... Майданек. Польща.

Задуманий у сороковому роцi, збудований - у сорок першому як трудовий табiр, розрахований лише на п'ятнадцять тисяч в'язнiв. Невдовзi потому - розширений. За розмiрами стає другим пiсля Освенцима концтабором. У сорок другому тут запускаються двi газовi камери, у вереснi сорок третього - стає до ладу крематорiй. "Фабрика смертi" працює тiльки на винищення.

"Нам заповiли не забути, заповiт був - розповiсти".

Вiн пам'ятає все, що сталося понад шiстдесят рокiв тому, так добре, неначе то було вчора. Людина-легенда - Франц Бжезицький. Син розстрiляного ворога народу пройшов усi випробування, що їх не шкодувало йому життя за колючими дротами - спочатку в таборах СС, а тодi i в сталiнському Гулагу.

Вiн тодi не мав ще й вiсiмнадцяти, та вiк вiйнi - не завада. У сорок другому за опiр нацистському режимовi - заарештований. Вирок - розстрiл. Проте доля судила Бжезицькому зовсiм iнше.

Однiєї ночi Франчишека вивели з камери, завезли на залiзничний вокзал i запхали в товарний вагон, ущерть заповнений людьми. Тридобова подорож завершилася 13 лютого 43-го року. Того дня тисяча двiстi сорок приречених з Житомира, Бердичева та Шепетiвки прибули до Майданека - концтабору на околицi Люблина.

То було гiрше, нiж умерти. Тiльки там вони дiзналися, що бувають речi, страшнiшi вiд смертi.

Франц Бжезицький, колишнiй в'язень Майданека: "Вышел какой-то унтершарфюрер - это низший чин СС - и на чистейшем русском языке сказал: через час вы будете все одинаковые и больше на те ворота, через которые вас сюда привели, не смотрите - они вам больше не нужны. Вы все уйдете через другие, он нам показал. Мы смотрим, а там - две каких-то квадратные трубы, и с них дым идет. Через эти ворота вы все уйдете".

Пам'ять до найменших подробиць зберiгає кожну мить перебування в пеклi.

Перший день - день приїзду. Наразi усi ще живi.

"Тримайтесь гуртом - може, комусь пощастить вижити. Забудьте свої iмена: ми тут - лише номери".

Номери були "перехiдними": кожний номер поетапно носили кiлька арештантiв - ще живi замiсть вже померлих. Франц Бжезицький став номером десять тисяч сiмсот сорок першим. I третiм з черги володарем цих цифр.

Франц Бжезицький, колишнiй в'язень Майданека: "Через месяца три, хоть мы уже и закаленные были, и голодом, и холодом - самые закаленные были мы, из бывшего Советского Союза - на булочках, на каве и на маселке не выросли. А я тифом переболел еще дома - никто не знал. И он таки правду сказал. Начали умирать от тифа, от дизентерии, от голода и через 3 месяца нас даже половины не осталось".

Iстоти, якi створили цю державу смертi, кати - вони посмiхалися в об'єктиви камер, знiмаючись на моторошному тлi, що його становили тiла вбитих ними людей. Носили бiлi халати або армiйську форму. Пiсля арешту охоче давали свiдчення. Свою участь у масових стратах та знущаннях пояснювали наказами i бажанням допомогти процвiтанню Третього рейху. Вони просто виконували свою брудну роботу.

З нотаток Костянтина Симонова - одного з перших вiйськових кореспондентiв, що побували в Майданеку по його визволеннi:
"Канцелярiя - підлога, завалена документами вбитих усiх нацiональностей. Бараки охорони - охайнi палiсадники, лави та крiсла. Зольдатенгайм - невеличкий барак, дiм розпусти для охоронцiв. Жiнки добиралися тiльки з числа арештанток. Вагiтнi пiдлягали знищенню".

Табiр був експериментальним - тут тримали людей десяткiв нацiональностей. Переважали євреї з Польщi та Словаччини. Вони вже пройшли i сортування, i розлуку з сiм'ями, отруєними в газових камерах та спаленими в печах крематорiю. Багато кому випало на долю бачити, як тiла їхнiх рiдних вiдвозили туди.

Франц Бжезицький, колишнiй в'язень Майданека: "Каждое утро нас считали и каждый вечер нас считали, выйдя на работу нас считали и после работы тоже. После утренней проверки нас выгоняли на работу и в те минуты, когда команда "Мицен аб" - шапки снять - по всему лагерю это "Мицен аб" на 5 полей было. И мы смотрим, на 3-е поле, обнаженные головы, тишина, все смирно стоят. Тогда я запомнил, в те минуты я думал себе - неужели все до одного умрут? Кто-то же должен рассказать будет? Никогда не думал на протяжении тех двух с половиной лет, что эта миссия мне будет принадлежать".

Вiкон немає, єдине свiтло - вiд свiчок. Ось воно - останнє страхiття Майданека. Печi, якi за кiлька хвилин перетворять десятки щойно живих - на купу золи.

Потiм кати продаватимуть її родичам загиблих. Золи надто багато - її будуть змiшувати з гноєм, i на такому добривi вирощувати капусту, аби годувати нею ще живих в'язнiв.

Табiр площею бiльш як у сто гектарiв був жахливим "безвiдходним пiдприємством".

За час свого iснування воно пропустило крiзь себе майже пiвтора мiльйона людей. Коли у сорок четвертому визволяли в'язнiв Майданека - там знайшли тiльки тисячу двiстi напiвживих полякiв, євреїв, росiян, українцiв, словакiв.

Три роки тому Франц Бжезицький дотримав своєї клятви перед сотнями землякiв-житомирян, якi загинули в пеклi Майданека. Вiн привiз звiдти урну з людським попелом i її урочисто перепоховали в мiстi. А минулого лiта до Меморiального комплексу "Майданек" у Люблiнi приїхало близько 4-х десяткiв колишнiх в'язнiв. Серед iнших був i Франц Бржезицький - єдиний в Українi з уцiлiлих арештантiв Майданека. Той, кого сьогоднi звуть останнiм живим аркушем історії.

"Тепер їхнi душi заспокояться, моя ж - нi. Бо я живу, аби будити людську пам'ять, аби нiколи не повторився Майданек. А врятувала мене вiра. Як тiло тримається на кiстках, так i моя воля й надiя мiцнiли на вiрi. У порятунок вірили, багато хто вiрив..."

Ночами у таборi вже вiдлунювала канонада - Червона армiя наступала, фронт наближався до Майданека. Була осiнь 43-го.

Франц Бжезицький, колишнiй в'язень Майданека: "Специально была сделана команда и возле крематория копали рвы. Мы думали, что это противотанковые рвы сначала, а потом смотрим - что-то не то. И вот 3 ноября 43 года по команде "Алде юден", мой Зингер, лучший друг и другие ушли на расстрел. Хоть мы их умоляли - не идите. Братцы, если мы не выйдем, они расстреляют всех. Может быть и на нашей крови остановятся. Мы идем умирать со своими. Я просил этого Зингера, мы же так сдружились, он меня не раз спасал от страшного горя. Юзек, не иди - а он: ты ничего не знаешь, я иду умирать со своими. Вас расстреляют всех - я не могу. Посмотри, что делается, станковые пулеметы, мы стоим под прицелом".

Того дня у таборi майже нiкого не повели на роботу - а з боку п'ятого поля було чути безперервнi кулеметнi черги, зойки та стогiн. З гучномовцiв горлали нiмецькi маршi, а тi, хто лишився живий, стояли й плакали. Пiд акомпанемент цiєї неймовiрної, жахливої мелодiї смерті.

Вiсiмнадцять з половиною тисяч євреїв були позбавленi життя в один день. То був наказ Гiммлера про лiквiдацiю євреїв по всьому Люблiнському воєводству - на помсту за повстання у Варшавському геттi.

У Майданеку за всю його iсторiю знищено триста шiстдесят тисяч осiб, з них понад двiстi тисяч - євреїв.

З нотаток Костянтина Симонова:
"Дезинфекцiйна камера, в якiй газували "Циклоном". Квадратова, шiсть на шiсть метрiв, i два метри - заввишки. Пiдлога, стеля, мури - з бетону. Сталевi герметичнi дверi - єдинi. Крiм них три Отвори: два - на труби, один - на вiчко. Вiчко зроблено з товстого скла, забраного сталевою решiткою. Сусiдня камера. З неї крiзь вiчко можна бачити все, що дiється в першiй. На пiдлозi - круглi ,щiльно закритi бляшанки з написом "Циклон". "Для спецiального використання у схiдних областях".

Голих в'язнiв ставили щiльно одне до одного - в середньому по 250 осiб. Замкнувши за людьми сталевi дверi, замазували по периметру глиною - для герметики. Через труби команда у протигазах сипала з коробок "Циклон" - черговий есесiвець наглядав, як дiє газ. Вiчко - на рiвнi облич стратенцiв. Камеру набивали людьми так, що мертвi не могли впасти - продовжували стояти, як живi.

Жахiття Майданека полягало не лише у шибеницях та смертях на дротi пiд високою напругою, не лише у газових камерах та крематорiї - то була суцiльна безвихiдь для тих, хто туди потрапив. Люди були доведенi до такого безмежного вiдчаю, коли смерть видавалася порятунком.

Франц Бжезицький, колишнiй в'язень Майданека: "Если бы мне пришлось жить сначала, я бы выбрал свой горький путь. А почему - я скажу. Счастье не заключается в том, что ты сыт, богат. Где бы я ни был, я всегда встречал порядочных, умных и добрых людей".

Вiдтодi минув не один десяток лiт. Вже старiє поколiння, яке зовсiм не пам'ятає вiйни. Згадують про неї раз на рiк - вiд дати до дати.

"Нехай спiвають i нехай п'ють, нехай живуть, кохаються, веселяться, вiдкинувши всi расовi й класовi бриднi та всiлякi iдеологiчнi намордники. Але хай не забувають про тих, хто через цю страшну вiйну недоспiвав, недокохав i недожив. Бог допомiг менi вцiлiти, а я виконаю заповiт загиблих".