20 років по війні: Українці і досі не повернулися з Афгану [ Редагувати ]

20 років тому закінчилася війна в Афганістані. 15-го лютого 1989-го року, це була середа, радянські війська залишали Афган.

Про той день і ту війну знято багато документальних і кінострічок, написані книжки і журналістські статті, видано безліч спогадів солдатів і офіцерів. Вони сміливо виконували накази, йшли у бій, щодня бачили смерть, та після війни багато хто з воїнів-афганців ставить собі одне і те саме питання.

Ось спогади про 15 лютого 1989 року одного з офіцерів, старшого лейтенанта Михайла Михайлова. Ось що він пише: "На душе неясно. Никакой радости по поводу окончания войны и что теперь не будут гибнуть наши ребята. Обжигает только один вопрос: а за что же они гибли все эти годы? Выходит, зря пал в Афгане мой дружок, улыбчивый желторотик, мамкин сын Вадька? Он погиб, прикрывая отход, и уже мертвым был, в куски изрублен осатаневшими моджахедами. В свой первый офицерский год. И теперь мы уходим, убираемся восвояси с земли, политой его кровью".

Війна в Афганістані тривала майже 10 років. Її жертвами стали 15 тисяч радянських військових. Десятки тисяч лишилися інвалідами

Українських солдатів загинуло майже три з половиною тисячі. Понад 60 вояків вважаються зниклими або полоненими. Війна змінила всіх, хто брав у ній участь. Вона змінила долі, змінила уявлення про життя, мир і своє місце в ньому.

Наша знімальна група напередодні 20-ї річниці виведення радянських військ з Афганістану відвідала цю країну.

Андрій Цаплієнко знайшов тих, хто пішов на війну і не повернувся досі.

Андрій Цаплієнко, кореспондент:

- Це кішлак Ургоблаки, в перекладі означає "м'ясники". "Коли радянські війська пішли звідси, я кинув свій автомат на землю, і відтоді ніколи не брав його у руки", - так говорить людина, до якої ми зараз прямуємо. Від решти колишніх моджахедів його відрізняє хіба що русяве волосся та ім'я, яким називала його мама - Олександр.

- Ну, здравствуй, земляк.

Вже двадцять п'ять років господаря цього будинку звуть Ахмет. На земляків чекає кімната для гостей, гарячий чай та гостинність родини колишнього моджахеда. Три доньки із цікавістю спостерігають за людьми з країни, де народився їхній батько. Четверта, зовсім мала - на жіночій половині будинку, З мамою.

Жінка Ахмета не з'явиться на очі чоловіків-чужинців. Не можна - харам, гріх. На вулицю дружина Ахмета виходить надто рідко і лише так, у традиційній чадрі, як і решта жінок у Кундузі.

Гостинний бородань був Сашею до п'ятнадцятого жовтня вісімдесят четвертого. Того дня рядовий Олександр Левенець, уночі перетнувши мінне поле, залишив свою частину і попрямував у бік моджахедів.

Олександр Левенець (Ахмет), колишній військовослужбовець радянської армії:

- Полк саперный был, мины мы сами ставили, поэтому трудностей у меня перейти не было.

Ще до світанку Олександр прийняв іслам та нове ім'я - Ахмет.

Олександр Левенець (Ахмет), колишній військовослужбовець радянської армії:

- Мне сразу намаз читать дали. Меня очень хорошо принимали. Одежду афганскую дали. На утро автомат дали, и я пошел с ними.

- На операцию?

- Да.

Ахмет брав участь у численних сутичках із радянськими військами.

У лавах моджахедів навіть зробив кар'єру: став на чолі групи з десяти бойовиків. У січні вісімдесят п'ятого його група цілий місяць утримувала висоту в Панджшері.

Олександр Левенець (Ахмет), колишній військовослужбовець радянської армії:

- Мы тогда там долго воевали. Но самолет сбить так и не смогли.

- У тебя не было чувства, что воюешь против своих? Что предаешь?

- Немножко было, но много трудностей прошло. Злой был.

Саме злість змусила його піти на зраду.

Рядовий Левенець був постійним об'єктом для знущань з боку товаришів по службі. Але не ламався, навіть бився з офіцерами. Умовив перейти на той бік єдиного у частині земляка, Валерія Кускова. Та він загинув неподалік цього ж кишлаку у вісімдесят п'ятому.

Олександр Левенець (Ахмет), колишній військовослужбовець радянської армії:

- Когда советские войска ушли, я тогда женился, потому что не уверен был, живой ли останусь. Это старшая моя дочка Хатиджа, хорошо учится, намаз читает. Вторая моя Сора тоже три-четыре дня старается, намаз будет читать.

Дівчата Ахмета не знають жодного слова батьківською мовою. Старша, Хатіджа, дуже схожа на бабусю, Сашину матір. Втім, вона її ніколи не бачила. І не побачить. Вона померла. На Батьківщині у Ахмета немає нікого.

Він ледь зводить кінці з кінцями. Купив стару "Тойоту", почав таксувати. На бензин часом витрачає більше, аніж заробляє. Зараз Ахмет їде до свого найближчого друга на ім'я Нікмохаммад. До Всевишнього вони часто звертаються разом. Мабуть, так їх ліпше почути.

Друг живе у глинобитній хаті. Побут майже середньовічний. У Нікмохаммада скалічена нога, і він весь час говорить, що збирається лікуватись на Донеччині. Саме там його батьківщина.

Геннадій Цевма (Нікмохаммад), колишній військовослужбовець радянської армії:

- Это вынужденно было. Сказали, если ислам примешь, то будешь, как мы, если нет - то отправим тебя на тот свет. И я выбрал.

Українське ім'я Нікмохаммада Геннадій Цевма. Ось таким він був, коли гуляв на власних проводах у вісімдесят четвертому. Моджахеди взяли його в полон без особливих зусиль. Здобич сама йшла їм до рук.

Геннадій Цевма (Нікмохаммад), колишній військовослужбовець радянської армії:

- Ну, мы в ту ночь выпили, и я был пьян. Вышел из части и попал в плен. Я даже не успел снять свой автомат с плеча. До конца войны, лет пять-шесть по горам с собой таскали. Говорили, убивай своих, но я им прямо сказал: я не могу стрелять. Автомат давали, но я его на землю бросал.

Втім, Геннадій встиг навіть постажуватися у центрі підготовки моджахедів у Пакистані. Загалом на території Пакистану він провів півтора року. Потім повернувся в Афганістан. Тут, каже, клімат кращий.

Геннадій Цевма (Нікмохаммад), колишній військовослужбовець радянської армії:

- Старики нашли мне жену. Говорят, давай женим тебя. Я говорю, давайте. Не поверил сначала. Заплатил калым, один ляк. Сделали мне свадьбу, короче. Жена у меня тогда глупая была, пятнадцать лет ей было.

Саме цього віку зараз добирає старша дочка Геннадія, Санджида. Вона роздивляється фотографію своєї української бабусі, що їй прислали з України. Про свою прабатьківщину знає небагато. Там чисто на вулицях, красиві будинки, більше свободи.

Що саме вона має за свободу? Зрозуміло без перекладу - ходити без чадри. Вона хоче в Україну, де більше свободи. Але поки шансів не має. Для українського закону шлюбу Геннадія не існує. Отже, усі четверо його дітей - позашлюбні. Йому ж самому тричі влаштовували повернення. Навіть давали гроші. Гроші Цевма брав, але додому не повертався.

Геннадій Цевма (Нікмохаммад), колишній військовослужбовець радянської армії:

- Просто жалко их бросать. Я на сто процентов уверен, если я поеду, то сюда не вернусь, а это большой грех - оставлять свою семью.

Серед чотирьох радянських солдатів, що перейшли на бік моджахедів, троє мали українське походження. Можливо, Геннадій Цевма та Олександр Левенець - останні з тих, хто залишився живий на чужині.

Андрій Цаплієнко, кореспондент:

- Це найбільше в Афганістані звалище радянської військової техніки. Але покидаючи цю країну, радянська армія залишала тут набагато більше, ніж мертвий метал. Живих людей.

Загалом в цій країні можуть перебувати від десяти до сімдесяти ісламізованих шураві. Афганська війна закінчена лише в історичному плані. У моральному - триває доти, доки на Батьківщину не повернеться останній солдат.

Андрій Цаплієнко, Вадим Ревун, Кабул, "Подробиці тижня", телеканал "Інтер"