Дисидент [ Редагувати ]

Вiн - тричi вигнанець, американський та англiйський шпигун. Вiн - Петро Трохимчук, фiзик, учений зi свiтовим iм'ям, автор багатьох наукових робiт. Ще донедавна його помешканням була крихiтна кiмнатка в медичному iзоляторi гуртожитку. До цього - тимчасова робота викладача в одному з українських ВУЗiв, а ще ранiше - розрив з колишнiми свiтилами радянської науки. Вiн каже, що все почалося дуже просто: у вiсiмдесят третьому, в Москвi, працюючи в засекреченому iнститутi фiзики, писав дисертацiю. Власного житла не було, тому доводилося знiмати крихiтну кiмнатку в комуналцi. Його сусiдками були двi бабусi, як кажуть, сталiнського виховання. Вони-то й почали писати на нього анонiмки, якi пiзнiше залiзними дверима стали на шляху Петра.

Петро Трохимчик, вчений: "Две анонимки я правил. На одной из них меня застукали. Я не стал возмущаться, потому что знал, что все равно будут писать".

Попри це, Петро Трохимчук не припиняв роботу над дисертацiєю. Закiнчив доволi швидко. Але її захист гальмували тi, хто обiймав дуже високi посади.

Петро Трохимчик, вчений: "До этого на меня кричали, потом стали резко засекречивать. Ходил в Ленинскую библиотеку. Я ждал защиты около года, потом меня выпустили на защиту".

Петро, розумiючи, що для нього настав складний час, не зламався. Спiлкуючись iз вiдомими науковцями, вiн змiг подолати майже всi перешкоди i вийшов на ту дистанцiю, яка називається фiнiшною. Тодi, коли кожну третю дисертацiю рубали пiд корiнь, йому вдалося захистити свою працю. Але до повної перемоги було ще дуже далеко.

Петро Трохимчик, вчений: "После этого зашел в секретную библиотеку. Библиотекарь сказала, что на меня пришла анонимка, что я - шпион. Меня вызвал начальник, который дал время, чтобы я подал заявление. Пришел к шефу, она сказала: увільняйтесь".

Якби не це звiльнення, Трохимчуковi навряд би затвердили захист. Тому, заради дисертацiї вiн був змушений звiльнитися.

Петро Трохимчик, учений: "После этого я спросил, имею ли я возможность устроиться по специальности? Мне сказали, что я не смогу устроиться даже дворником".

У пошуках роботи вiн поїхав до дружини - в Ростовську область. Iз нею вiн не бачився вже декiлька рокiв i сподiвався на розумiння. Але цього не сталося. Вiд нього вiдвернулися всi. Тому в пошуках правди, довелося повернутися на Батькiвщину - в Україну. Попри всi сподiвання, i тут нiчого доброго доля не обiцяла: за рекомендацiєю товариша поїхав до Донецька. Але й там, коли пiшов до ректора iнституту, сподiваючись улаштуватися на роботу, Трохимчук побачив перед собою зачиненi дверi. Змушений був повертатися до Москви. У цей час його запросили на мiжнародну конференцiю.

Петро Трохимчик, вчений: "Было очень жаль за Советскую науку. Они там делали такие приборы, которые еще в 1960-х годах уже выпускали в Средмаше. Это в одном государстве нельзя было передать друг другу технологи".

Потiм було секретне пiдмосковне мiсто Чорноголiвка. Науковця й там не прийняли. Але в долi Трохимчука Москва все ж залишила вiдбиток. Вiн знайомиться не лише з роботами академiка Сахарова, але i з ним особисто. Тодi ж уперше вiдчуває страх перед можливим арештом за iнакомислення: Далi були науковi працi, публiкацiї i чергова зрада товаришiв, якi - заради власних iнтересiв - пустили чутки про божевiлля Петра.

Петро Трохимчик, вчений: "Начали с чего - палец крови. Работники бегали по институту и твердили, что по анализу крови определили, что я - хохляцкий дебил и к тому же - американский шпон".

Далi - обстеження у психiатра. Добре, що ця жiнка не забула, що вона давала клятву Гiппократа, i аж нiяк не на вiрнiсть залiзному Фелiксовi. Тим часом почалася горбачовська "перебудова". В iнститутах i на оборонних заводах з'явилася вказiвка: на роботу брати, по-перше, тих, хто розумiє полiтику партiї, i, лише, по-друге, - є спецiалiстом.

Петро Трохимчик, вчений: "У нас в институте 70% начальства не были коммунистами. И у нас, когда были гонения на Сахарова, директора институтов становились директорами военных заводов и наоборот. Потому что никто не подписывал".

Трохимчука знову звiльнили. Цього разу - разом iз пияками, котрих невдовзi поновили. I знову - анi роботи, анi житла.

Петро Трохимчик, вчений: "Мне сдавали - летом ездили в отпуска и мне сдавали квартиры. Я так прожил 28 месяцев".

Згодом один iз товаришiв знову-таки за чиєюсь вказiвкою виявив, що з його квартири зникли деякi речi. I винний в цьому - саме вiн, Трохимчук. Проте, речi невдовзi знайшлися. А ось дружби не стало. I знову Петро - без даху й без роботи. Але цього разу - в Росiї, в Iжевську, куди вiн поїхав влаштовуватися в iнститут. Проте з керiвником розмова не склалася.

Петро Трохимчик, вчений: "Я захожу, он говорит - ха-ха, ты что, думал, мы тебя на работу возьмем? Да никогда в жизни! Это мы так специально сделали, чтобы ты стал никем. Можешь убираться куда хочешь".

За п'ятдесят карбованцiв, якi вiн позичив у старого товариша, придбав квиток на поїзд i повернувся в Україну. Його дружина iз сином залишилися в Росiї. Iз ними вiн не живе вже бiльше двадцяти рокiв, хоча шлюб досi не припинено. Вони разом iз багатьма з так званих друзiв давно вiдвернулися вiд нього. Петро не хоче повертатися в минуле. До того ж, не має грошей, щоб поїхати в Росiю та оформити розлучення з дружиною. Таким чином, вiн би не мiг отримати український паспорт. Не став би громадянином України. Таки не став би,, якби не випадок: нещодавно його звiльнили з роботи, вiн навiть втратив кiмнатку в медичному iзоляторi унiверситетського гуртожитку. Тому i змушений був звертатися до людей з проханням допомогти. I таки знайшовся вiдповiдальний робiтник, який видав Трохимчуку новенький український паспорт - без будь-яких зволiкань.

Петро Трохимчик, вчений: "Сейчас один паспорт украинский появился. Мне сказали ехать в Ижевск, в консульство - выписываться. Но куда же я поеду, если мой советский паспорт уже недействителен. Мой коллега уехал за границу и получил там гражданство только за то, что подготовил сержанта полиции к поступлению в офицерское училище".

Його тричi звiльняли з роботи, переслiдували за iнакомислення, погрожували арештами. Людина, яка пройшла крiзь це, повинна мати власну фiлософiю.

Петро Трохимчик, вчений: "Диссидентами когда-то считались те, кто не так думает. Нормальные ученые должны быть диссидентами - потому что они думают каждый по-своему. Одним везет - их сразу принимают, другим меньше везет - их могут позже признать, третьих могут вообще не признать и забыть. Это судьба каждого".

Петро Трохимчук дiйшов висновку: якщо жити за Євангельськими законами, життя не буде загублено. Вiн каже, що не може любити систему влади, яка з ним так вчинила. До того ж, нещодавно вiн звернувся до американського посольства з проханням надати притулок. Але який притулок - чи полiтичний, чи якийсь iнший, не уточнив. Трохимчук каже, що анi горбачовська "перебудова", анi теперiшня незалежнiсть не забезпечили йому умов, за яких чесний науковець мiг би чесно працювати. Каже, що система знищення iнакомислення налагоджена давно, але й дотепер не збирається здаватися.