Національні складнощі у сприйнятті чужої заповзятливості [ Редагувати ]
"How are you?" Десь у далекiй Америцi у вiдповiдь ви неодмiнно почуєте: "Thanks" - себто, дякую, "good" - мовляв, усе гаразд. I нiкого не бентежить, що насправдi нас мало обходять чужi проблеми, бо у кожного i своїх - по горло.
Поколiннями мрiялося - свобода, власнiсть, майно. I в iншi часи, i зараз - робити i мати з того. Отже - незалежнiсть принесла довгоочiкуванi змiни. Проте задоволених своїм життям стало не набагато більше.
Де правди шукати, до кого йти зi скаргами - це одвiчне питання вже замучило селян. Несправедливостi кругом стiльки, що в головi паморочиться. I за колишнього союзу хазяями на своїй землi не почувалися, i вiд нової влади турботи не дочекалися. Та копiйка на цiм свiтi нiкому не дається задарма - вона ходить лише у парi з потом та з мозолями.
Баба Марiя, мешканка села Стави: "Вот взять историю - неужели мы хуже всех? Наверное, мы тоже можем быть свободными, независимыми, вежливыми, добрыми, хорошими людьми. Ведь взять, например, Европу, что мы хуже их? Мы же умеем работать - умеем, на любой работе".
Чого ж ми такi бiднi, коли такi розумнi? Баба Марiя багато про це думає. А, може, всi нашi бiди пов'язанi з iсторiєю? Адже український народ столiттями тяжко працював. Не на себе - на когось. Чи татаро-монголи, чи то литвини, а чи поляки - завше ходили панами на нашiй землi. Може, вiд прадiда до дiда, а вiд дiда до батька передавалася ця зацькОванiсть i мовчазна терплячiсть. Терпiли стiльки, що, мабуть, уже й звикли. кому ж тодi потрiбна була ота незалежнiсть? От чого баба Марiя нiяк не збагне.
Баба Марiя, мешканка села Стави: "Страшно, что все время приходится сидеть под крючком - закрывать двери. А ведь после войны и во время войны никогда двери не замыкали на замок. Ведь было так - если только что-то накинуто, то никого нет и никто не зайдет. А сейчас вы видите - все подряд забирают".
Причин для нарiкань селянам не бракує. Тринадцять рокiв живуть у незалежнiй державi, а поступу нiякого. Наче й земля упрагнена в них є, i нiхто вже не забере - а як її обробляти? Не маючи нi грошей, нi технiки, мусять здавати свої дiлянки в оренду, а самi - йти у наймити до тих, хто заможнiший. Де вже там до процвiтання та самостiйностi? Звiдси, певно, i невдоволення. З ностальгiєю згадують союз: мовляв, за радянських часiв були хоч якiсь гарантiї. А нинi - хто i що може гарантувати, коли зароблене власною працею - i те не завжди вчасно отримуєш.
Григорiй Галич, голова сiльради села Стави: "Скарги є, в основному, на несвоєчасну виплату заробiтної плати, це - основний бич. Набагато скорочено робочих мiсць, тому що iнвестори коли приходили, казали, що вiзьмуть тваринництво, забезпечать технiкою, будуть механiзатори працювати, а виходить зовсiм по-iншому. Тваринництво занедбане, технiка, яку пригнали iнвестори, комбайни - практично на них працюють їх люди".
Голова сiльради тiльки руками розводить - стомився вже пояснювати людям, що, за законом, вiн не може впливати нi на тутешнi процеси, нi на iнвесторiв. Його роль - номiнальна, i не вельми приємна, бо вiн - лише посередник мiж новими господарями та невдоволеними пайовиками.
Київськi комерсанти приїхали в село Стави три роки тому - вирiшили вкласти грошi у сiльське господарство. У спадок по колишнiх орендарях лишилося негусто - переважно багаторiчнi зарплатнi борги. Та ще якихось 120 гектарiв зораної землi i 16 одиниць технiки - причому в робочому станi вИявились лише двi машини.
Сергiй Клочко, директор Київської продовольчої компанiї: "Сельское хозяйство было поставлено, по сути, на грань катастрофы - техника не обновлялась, земли были в запустении. На начальном этапе нужно еще очень много вкладывать, хотя уже идет отдача, мы уже начинаем получать отдачу и от села. Частью процесса мы распоряжаемся, но еще очень много: госзаказы, продразверстка была в прошлом году, в полной мере, мы это на себе прочувствовали. То есть все катаклизмы решались, выходили за счет селян".
Нинi новi господарi зiзнаються: траплялося, i не раз - хотiли все покинути та й поїхати геть. Втiм, цей бiзнес i досi вважається невдячним. Проте сьогоднi щораз бiльше фiрм волiють вкладати грошi у землю, а вiдтак - i у село, розумiючи, що за ним - майбутнє. Перспектива, начебто, приваблива для обох сторiн. I влаштовувала б усiх - та, бач, недовiра заважає. Народилася вона не зненацька - за останнi 10 рокiв хазяї тут знай змiнювали один одного, а справжнього пуття нi вiд кого не було. Однi вiд'їздили, iншi - приїздили, i всi в один голос обiцяли золотi гори, а врештi - обманювали. I залишалися селяни при своєму нехитрому iнтересi.
Григорiй Галич, голова сiльради села Стави: "Ми практично, вiдповiдно бюджетного кодексу, ми всi наявнi можливостi повиннi... Землезапас сiльради, землерезерв, незатребуванi паї, водне дзеркало - повиннi здавати все в оренду, щоб мати якiсь додатковi грошовi надходження".
Нi землею, нi водою цi мiсця природа не обдiлила. Дзеркальна гладiнь озер сягає аж ген за виднокрай, а луки й поля спускаються до самiсiнької води. Довершують картину iдеальнi природнi пасовиська.
Споконвiку у цих ставах водилася риба. Здоровеннi щуки та лини, коропи та карасi. Ще за часи дiдiв-прадiдiв мiсцевих рибалок. Здавалося - не буде цьому кiнця-краю. Але ж сiльська iдiлiя раптом скiнчилася. Винних знайшли одразу.
Схоже, ця тема для селян зараз навiть важливiша за жнива. У ставкiв з'явилися господарi - причому не з тутешнiх. Розмови почалися ще минулої осенi - на селi ж нiчого не проходить повз увагу. Втiм, поговорили та й забули - адже на зиму вода взялася кригою, а пiд нею нiчого не побачиш. Навеснi ж, коли настав час нересту, рибалки звично вийшли з сiтями до ставкiв. Ось тодi й почалися справжнi конфлiкти.
Олександр Михайлов, мешканець села Стави: "Ну вон едут они на лодке, 6 человек, вроде все хлопцы здоровые, ну что - если один сидит, так они его, конечно, выгонят, а если компания человек 5, так они только с далекого разговаривают, потому что сами знают, что село есть село, тайга есть тайга. Придут, сожгут или лодки, или постреляют, и все остальное. Знаете, як кажуть, я тут родился, каждый скажет, мои батьки, деды ловили рыбку, жили, пахали тут - а кто-то приехал: я хозяин. Это где це таке есть? На каком основании ты тут хозяин? Я тут вырос, а ты пришел ко мне в огород и говоришь, что ты - хозяин и даешь мне даже рыбу половить, потому что ты - хозяин?"
Деякi з цих водоймищ колись уже були в орендi - щоправда, недовго - якийсь рiк. Анатолiй Майоренко - мешканець цього села - працював на тому пiдприємствi сторожем i продавав квитки на доступ до рибальських угiдь. Ловити з берега коштувало тодi три гривнi, з човна - п'ять. А по закiнченнi сезону того хазяїна бiльше тут i не бачили - може, бiзнес був невдалим чи з якихось iнших причин. Та хай там що, а своїх прав на воду чи на рибу вiн нiколи не заявляв. Iнша рiч - новi орендарi. З їхньою появою усе пiшло геть не так.
Анатолiй Майоренко, мешканець села Стави: "Ця рiчка, ця вода шла у нас на оросiтельну систему. Пiсля оросiтельної системи воно було колгоспне. Була колгоспна риба, тут нашi дiди ловили рибу, особенно восенi, охороняли тут все. Були 3 кілометри звiдси маточники, де розводили рибу, а сюди випускали, це все було колгоспне. А зараз що воно є, тим бiльше, ця рiчка на яком основанiї вона стала за межами села - нiхто не може зрозумiти".
Забагато останнiм часом виникло питань, на якi селяни не знаходять вiдповiдей. Примiром, чому Безiменку, яка споконвiку була рiчкою, тепер називають ставком. Або навiщо цю рiчку - чи то пак, за документами, вже ставок - вивели за територiю села. Мабуть, мiсцева влада таки щось "нахiмiчила" - кажуть ставичани. Рiчку ж бо закон не дозволяє здавати в оренду, iнша справа - ставок. Знову на нас наживаються! Скiльки можна терпiти - подумали селяни i вирiшили написати скаргу.
Григорiй Галич, голова сiльради села Стави: "Я вам скажу, що вони не тiльки орендну плату платять, раз уже говоримо. В цьому роцi дали нам на 2 тисячi безкоштовно допомоги, пообiцяли для школи видiлити. Вони готовi давати допомогу на розвиток соцiальної сфери, що б то нi було".
Про те, що це величезне озеро - хазяйське, - попереджають оцi таблички. Правда, заборони пiдходити до нього, купатися чи ловити рибу ми не побачили. Вода, як i земля, перебуває в орендi, i з неї, певна рiч, теж сподiваються мати зиск. Нових господарiв можна знайти там же - бiля озера. Вони не ховаються вiд стороннiх очей, навiть попри загрозу розправи. Втiм, про це розповiв уже Валентин Токарчук. Ну, не до вподоби декому зi ставичан, що тепер сюди не вийдеш на човнi. Натомiсть спортивних рибалок тут всiляко вiтають. З приїжджих беруть лише по 5 гривень, а для мiсцевих - взагалi безкоштовно. Проте селянам сьогоднi не до спорту - тим паче, що багатьом треба просто годувати сiм'ї.
Валентин Токарчук, орендар: "Кривотолки были по поводу того, что тут все время браконьерство процветало, поэтому пошли эти кривотолки. Тут были десятки километров сетей, стояли день и ночь, и кривотолки распускают именно эти браконьеры, кто занимался, имел какую-то прибыль".
У воду, як i в землю, багато треба вкладати i працi, i турбот. А без них нiчого не буде. Зарибити, запустити промислову рибу, почистити озеро, а тодi вже i про прибутки думати. Наразi ж у пiдприємцiв самi лише витрати, а до того - i проблеми з мiсцевим населенням. I все ж вони вирiшили подовжити угоду з тутешньою владою. Поширена нинi практика здачi в оренду водоймищ свiдчить, що бiзнес цей цiлком може приносити чималi доходи.
Олександр Михайлов, мешканець села Стави: "Понимаете, сейчас же коммерсанты - умные люди. Для того, чтобы сюда кинуть рыбу какую коропа надо, толстолоба, белого амура, а для того, чтобы эту рыбу кинуть - надо щуку уничтожить, окуня - а кто это позволит уничтожать, это же речка. А малька сюда запустить - толку не будет: просто что только могут спустить ставок и все. Речку спустить - вон уже привезли трубы. Мечтают - это же инженера такие хлопцы. Для того чтобы забетонировать ее нужно же воду спустить, а кто позволит спустить воду? Хотя у нас в принципе, что хочешь могут позволить. Могут с речки позволить воду спустить. У нас сейчас идет беспредел".
Здається, це слово у нас дедалi частiше асоцiюється з законами ринку. А якi закони - такий i ринок. Примiром, чому б не дати комерсантам вiльну руку - селяни й самi до пуття не знають. Тут вони нарiкають на вiдсутнiсть хазяїна, на браконьєрiв, на хаос та безвладдя, i тут таки - самим собi суперечать. Просто не люблять чужакiв у селi - не люблять i, здається, заздрять. Заздрять чужiй заповзятливостi, процвiтанню та добробутовi. Хоча так, мабуть, iсторично склалося. Принаймнi, такої думки дотримується мiсцева філософіня баба Марiя.
Баба Марiя, мешканка села Стави: "А чего? Нет, я не считаю, что я несчастная такая уж. Но все-таки чего-то не хватает, а чего? Может потому что старость уже?"
