Річниця Другої світової: Що вона означає для німців [ Редагувати ]

Пам'ять загиблих у найкривавiшiй в iсторiї людства вiйнi вшановували i в Берлiнi. Тисячi людей, незважаючи на дощ, вийшли на вулицi, утворивши 33-кiлометровий ланцюжок iз запалених свiчок та лiхтарiв. Так вони висловили протест проти намiрiв мiсцевих Нацiонал-демократiв провести неонацистський мiтинг. "Пам'ятати про злочини нацiонал-соцiалiзму, про вiйну та геноцид, - наголосив напередоднi канцлер країни Герхард Шредер, - моральний обов'язок нiмцiв".

Тема Другої свiтової є обов'язковою до вивчення у нiмецьких школах. Учнi пишуть реферати, розробляють спецiальнi проекти. Шкiльна програма передбачає й обов'язкове вiдвiдання Освенцима. Екскурсоводи розповiдають, що пiдлiтки, коли туди потрапляють, постiйно запитують, як таке могло статися. Тим часом тi, хто могли б їм на це запитання вiдповiсти, до останнього часу просто мовчали.

Йорн Рос, письменник: "Я знав про це з того часу, як був ще дитиною. Коли дiзнався, не пам'ятаю, не пам'ятаю, як те сприйняв. Пам'ятаю лише, що у дитинствi це мене не дуже цiкавило. I моїх батькiв теж, i вони нiчого не могли менi розповiсти, навiть мiй тато".

Тема Другої свiтової довго була у нiмецьких родинах пiд забороною. Батьки не бажали вiдповiдати на незручнi запитання, що їх ставили дiти. Вони хотiли забути про тi буремнi 5 рокiв, коли стали спiльниками.

Йорн Рос, письменник: "Насправдi в нашiй родинi було саме так. Про минуле дiдуся намагалися взагалi не згадувати. Мiй батько, що належить до так званого поколiння 1968-го, у свiй час гаряче з ним сперечався. Тодi молодь вiдверто звинувачувала батькiв у тому, що сталося, i поводила себе дуже агресивно".

Йорну Росу 27. Рiк тому вiн кинув роботу i вiдмовився вiд стабiльного заробiтку. Весь вiльний час писав книгу, точнiше, записував спогади власного дiдуся. Йорн Рос говорить, що його книга не є анi спробою виправдати дiда, анi намаганням вiдшукати iстину.

Йорн Рос, письменник: Я завжди обережно ставився до того, щоб сприймати розповiдi дiдуся як абсолютну iстину. Це - його спогади. Це те, що вiн пережив особисто. Для мене ж це лише камiнець із загальної мозаїки. Адже було багато iнших людей, якi мали iншi переживання".

Докладнiше про те, що вiдбувалося пiд час Другої свiтової Йорн почав дiзнаватися, коли закiнчив школу. Вiн пам'ятає, як його вчитель iсторiї просто оминув цю тему. Школярам сказав: менi це нецiкаво.

"На початку березня 1943 почався наступ на Харкiв, одне з найбiльших мiст України. Кiлька мiсяцiв до того його вже завоювали нiмецькi вiйська, але потiм вiдбила радянська армiя. Кожного дня ми наближувалися до Харкова на кiлометр," - говориться у спогадах військових.

Декiлька десятилiть нiмцi жили з почуттям провини. Але сучаснiй молодi, каже Йорн Рос, воно незнайоме, адже перетворилося на усвiдомлення вiдповiдальностi.

Йорн Рос, письменник: "Ми - те поколiння, яке має зробити висновки з того, що сталося. Тобто ми несемо вiдповiдальнiсть. Ми вiдповiдальнi за те, щоб такого бiльше не вiдбулося".

Йорн Рос мрiє колись приїхати в Україну, аби побачити безкраї простори, про якi розповiдав дiдусь, аби поговорити з людьми i дiзнатися, що вони думають про нiмцiв та вiйну, що думає українська молодь.

Наступного ж тижня Рос спiлкуватиметься з нiмецькою молоддю. Вiн пiде до школи, щоб поговорити з пiдлiтками на тему, яка в багатьох родинах ще й досi вважається незручною.